Яким міг бачити Острог Тарас Шевченко?

Тарас Шевченко, автопортрет, 1845 р.

У 1846 р. Тараса Шевченка за вказівкою Київської археографічної комісії направили до Почаєва. У цій подорожі він відвідав багато волинських міст, у тому числі і Острог. На жаль, його записів чи малюнків про перебування у нашому місті не збереглось.

Проте, за декілька років до візиту Тараса Шевченка, в Острозі побували його друзі – Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш. У своїх щоденниках та листах вони залишили цікаві яскраві описи міста. Пропонуємо перенестись у часі і уявити Острог 40-х рр. ХІХ ст., яким його побачив Шевченко, за допомогою спогадів Пантелеймона Куліша.

…За Корцем слідує ще незрівнянно багатше на руїни місто Острог. Ми побачили його зранку, крізь туман, у рожевих променях вранішнього сонця. Воно все злилось в одну гору, увінчану важкими, широкими зубчастими вежами. У ньому здалека було щось царствено-прекрасне.

Чарівність ця зникла, коли ми під’їхали до самого міста. Єврейські халупи і сільські нечистоти на вулицях звели наш захват до байдужості. Але все це було ніби для того, щоб приготувати для нас мить ще урочистішу. Раптом, справа від нас, з-за брудних, безхарактерних халуп, з-за розвалених воріт, з-за бідного натовпу селян та євреїв, що зібрались на ринку, виступив величний готичний фронтон єзуїтської церкви, давно згорілої та запустілої. Крізь туман ця пишна руїна здалась нам надзвичайно мальовничою. Дещо попереду цегляні стовпи воріт з підгризеними непогодою фундаментами, займаючи перший план, надавали, широкій та сміливо спрямованій вгору архітектурній масі, легкість та гру незвичайну. Я сильно тут відчув красу руйнування, хоча і завжди – порожні вікна, зяючі темною глибиною двері і покриті тріщинами, ніби зморшками, стіни старої будівлі робили її для мене такою, що промовляє якусь дивну, таємничу повість.

Від церкви та великої, зруйнованої будівлі єзуїтських шкіл дорога підіймається вгору повз величезну башту, що належала до укріплень Острозького замку. Звідси відкриваються глибокі і чарівні види на місто й околиці.

Не втрачаючи часу, ми негайно відправились зі станції дивитись руїни церкви князя Острозького, найбіднішу або, краще сказати, найбагатшу (у живописному сенсі) руїну, яку я коли-небудь бачив. Час, дощі та вітри кришать будівлі з надзвичайним смаком. Я не міг намилуватися високими висіченими з дикого каменю, з розетками зверху, вікнами у стінах, що розсипались вздовж тріщин; дверима, що втратили свою первісну форму; баштами, наполовину відколотими, наполовину вцілілими; вузькими уламками стін, що підносяться вище всієї громади, ніби для того тільки, щоб натякнути живописцю про форму вікон, що на їх боках ледве залишили частину свого візерунку.

Усі башти, що вціліли від замку князя Острозького і побудовані у венеціанському стилі, надзвичайно мальовничі; навіть та, що перетворена на повітовий суд і була піддана деяким змінами, зберегла в собі щось поважне і поетичне. Види з цього пункту ледве не найкращі у всьому місті. Як шкода, що зараз не літо.

Звідси ми спустились до єзуїтського монастиря, який бачили проїздом, і пройшли майже по всім його частинам. Там – наскільки урочиста краса руйнування ззовні, настільки ж жалюгідний і сумний для душі вид руйнувань всередині будівлі. Перший предмет, що вразив наші погляди, був вхід до підземель, у декількох кроках від церковного порогу. Брудна вода, що стікає з міських висот, видно, навмисне направлена у запустілу церкву і ллється прямо у цей підвал. А у підвалі, за звичаєм католиків, стоять труни дворянства і духівництва. Уявіть собі тепер цю жахливу картину підземного потопу, яка б постала перед тим, хто б спустився у ці огидні помешкання мертвих єзуїтів та панів католицьких! Костомаров був там у 1844 році. Тоді вода не була ще направлена у підземелля, але труни фанатиків постраждали вже сильно від протилежного їм фанатизму. Російські солдати, що квартирувались в Острозі, перекинули все, що могли перекинути, викинули всі мертві тіла і багато розтерзали на частини, а свіжі ще дошки трун розібрали для опалення своїх казарм, що знаходились в одному з відділів єзуїтського колегіуму – будівлі, побудованої надійно і пишно.

У церкві вціліли лише місця вівтарів з ознаками настінного живопису і з залишками гіпсових статуй, обезголовлених і оббитих всюди, очевидно, тими ж солдатами. Склепіння впало, тільки декілька арок несміливо тримаються, перехилившись від стіни до стіни. Над вівтарями збереглись майже наново написи на блакитних і червоних щитках. Не знаю, чому цей залишок минулого благоустрою вразив так гірко мою душу. Мені здалось, що у ці утвори (щитки з написами здаються з першого погляду отворами в стінах) хтось вічний і невмолимий дивиться швидко, весело і сміється злісно над всім, що споруджено тут з такою впевненістю у свою владу і силу, і довголіття, а тепер так бідно, так жалюгідно, так мовчазно і беззахисно руйнується… 

Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Київ: Критика, 2005.Т. І: 1841-1850. С. 166-169. 

Переклад з російської А. Верховецької