Дайте негативу шанс. Цінність фотонегативів як предметів музейного значення.

Завдяки підтримці Українського культурного фонду вже наприкінці жовтня в мистецькій галереї НаУОА запрацює виставка «Острозька академія XVI-ХХІ: культурні образи та контексти».

З назви помітно, що присвячена вона буде як академії епохи Відродження, так і академії відродженній — у 1994 р. До виставки музейники підбирають ілюстрації. Може здатися, що зробити це для нового періоду існування установи простіше: станом на кін. ХХ ст. мольберти придворних художників давно замінили фотокамери професіоналів і любителів. Здавалося б сторицею вистачить, щоб обрати необхідне. Проте процес відбору світлин має свої складнощі та нюанси. Ба більше — відбирають не лише світлини. Адже розділ про відродження і становлення Острозької академії буде ілюстрований з колекції фотонегативів Музею історії академії.

Ця стаття  розповідає про незаслужену байдужість до фотонегативів, великий потенціал їх використання і не лише музеями, а й будь-ким, а також вимоги до доброго їх зберігання. 

 Передусім трохи довідкової інформації. Часто, коли заходить мова про суто аналогову фотографію — зйомку на плівку, друк у «темній кімнаті» — можна почути слово «магія». Доля магічного там є але, все ж, більшість можна пояснити фізикою і хімією. Їх представляють дві складові. 

Перша — це світло: природне або штучне. Воно падає на об’єкт зйомки. Частина цього світла об’єктом поглинається, а частина від нього відбивається.  Те, що відбите, через об’єктив і (або) видошукач фотокамери, летить у око фотографа. Там його сприймають спеціальні клітини: «палички» (у сутінках) і «колбочки» (коли світліше). Звідти, через спеціальні нервові вузли — ганглії вже не світло, а електронний сигнал зоровим нервом йде до мозку. Фотограф, оцінивши побачене, приймає рішення і натискає на спуск фотокамери. Відразу починає рух деталь, яка має назву «затвор». Він на певний час (в основному це долі секунди) відкриває фотоплівку. Все — тепер її вже ніщо не може спинити від зустрічі з елементарними частинками світла — фотонами.

 З цього моменту у гру вступає друга складова — часточки срібла, які є головною складовою чорно-білої фотоплівки (у кольоровій до них ще додаються барвники). Вона покрита їх рівномірним шаром. Однак саме́, відбите від об’єкта і сконцентроване об’єктивом, світло на плівку потрапляє нерівномірно. Там де його було більше часточки срібла темніли під його впливом більше. Там де його було менше вони темніли менше або взагалі залишалися не чіпаними. Далі у лабораторії плівку обробляли спеціальними хімікатами: проявником і фіксажем. Потемнівші частки срібла ставали видимими і фіксувалися, а не задіяні — вимивалися (до речі, колись великі фотолабораторії навіть возили розчин фіксажу на електроліз де з нього «витягували» срібло).   

Наступним використовували фотозбільшувач. Цей прибор мав джерело світла, під нього вставляли негатив, під ним був об’єктив, що дозволяв проектувати збільшене зображення. Також встановлювали червоний фільтр. Червоний, бо фотопапір на якому друкували фотографію був нечутливим саме до цього кольору (заувага — сама фотоплівка чутлива до всіх, тому непроявлена вона вимагає темряви!). Отже, при червоному світлі, цей світлочутливий папір суміщали із проектованим зображенням, наводили на різкість. Світло вимикали, прибирали червоний фільтр і на спеціально розрахований час вмикали знову.

Процес повторювався — через прозорі ділянки негатива світла проходило більше і часточки срібла вже на фотопапері темніли більше, а через потемнівші частини цього негатива світла багато пройти ніяк не могло, тому на фотопапері часточки срібла темніли менше. Так біла у житті хмара, на негативі ставала чорною, але коли на нього світили у фотолабораторії — знову ставала білою. Лишалося лише, як і з плівкою — обробити папір хімікатами, щоб зображення стало видимим.

Назву щойно описаний процес має відповідну — «негативно-позитивний». Якщо вашим світлинам вже понад 35 років, то абсолютна їх більшість  була отримана саме завдяки ньому.

Можливий виняток — їх було знято на позитивні фотоплівки, більш поширена назва — «слайди». На цих зображення «як у житті» можна було отримати вже на самій плівці. От тільки обробка її була значно складнішою, вона сама дорожчою, тому порівняно з негативними такими плівками користувалися все ж менше. 

То чому ж у домашніх колекціях фотографій традиційно більше чим негативів? Адже праці і часу на них тратили чимало… Причин тому є ціла низка. Раніше, особливо на поч. ХХ ст. особистих фотокамер було мало і люди фотографувалися на пам’ять у фотостудіях. Ті на зворотах світлин вказували, що негативи зберігають (тоді це були навіть не плівки, а скляні пластини) але історичні перипетії це збереження звели нанівець. Далі, за СРСР, плівки проявлялися уже і вдома але зберігали їх не так ретельно як фото: треба було купувати спеціальні пакети для зберігання — «слівери», ці плівки нарізати на відрізки…

А ще негативи палили — справа в тому, що до сер. ХХ ст. кіно- і фотоплівки в переважній більшості виготовляли на основі нітроцелюлози. Це страшенно пожежонебезпечна речовина від якої згорів не один кінотеатр. У нашому ж випадку є чимало спогадів старших людей про те як вони дітьми зачудовано дивилися на яскраве горіння нітратної фотоплівки. Пізніше для їх основи почали використовувати триацетат, а згодом поліестр. Ці речовини відносно безпечніші.

Врешті ще причина — негативне зображення не можна було нормально подивитися. Навіть професійні фотографи робили так звані «контактні відбитки» коли нарізані на відрізки негативи у масштабі 1:1 контактним способом (без збільшення) передруковували на лист паперу. Вже за отриманими мініатюрними зображеннями визначали, яке друкувати зі збільшенням.

До речі, про розміри. Фотоплівка «135 формату» де розмір кожного негативу є 36х24 мм сама масова. Проте існують плівки інших розмірів. Сьогодні досі виробляється фотоплівка «120 формату», так звана середньоформатна. Вона більше, її ширина близько 60 мм. А ще є низка форматів, які уже не випускають. Вони мають різну ширину і позначаються числовими назвами: 110-й, 126-й,  616-й формат. Самий великий — листовий формат. Він рідко але також може траплятися у домашніх архівах.

Як бачимо фотоплівки є цінним джерелом інформації. Вони дають можливість побачити життя українських родин у історичних перипетіях ХХ ст.  Позаду зафіксованих у сріблі постатей і облич міняються інтер’єри, будівлі, транспорт, політичні лозунги на плакатах. Фотоплівки не втратили своєї  затребуваності навіть сьогодні. Їх використовують любителі і професіонали. На фотоплівки знімають навіть на російсько-українській війні.   

У шанованого читача може виникнути логічне питання: як зберігати фотоплівки, особливо у домашніх умовах? Згідно рекомендації Національного управління архівів та документації США (NARA) негативну і позитивну плівки слід тримати у прохолодному сухому місці. Міжнародна рада музеїв (ICOM) конкретизує, що у ньому оптимально має бути десь від 30 до 45 % відносної вологості. У гаражах і на горищах плівки краще точно не зберігати — ще гіршим за деяке постійне перевищення рівня вологості може бути його регулярне різке коливання. Простим але ефективним індикатором їх стану є наявність оцтового запаху. Якщо такий присутній — значить основа плівки починає руйнуватися. Це руйнування може сповільнити низька температура. Плівка не повинна бути брудною, її потрібно перевірити навіть на предмет пилинок. Брати плівку краще за її краї, там де перфорація (ряд квадратних дірочок). 

 Ще одна суттєва заувага — стандартна температура обробки чорно-білої фотоплівки — 20 градусів за Цельсієм, кольорової в ідеалі — 37,8. Це треба пам’ятати, бо буває люди хочуть промити забруднений негатив, беруть гарячу воду, а потім дивуються куди ділося зображене — а воно змилося.

Добре, фотоплівки убезпечили. Виникає ще одне питання: як сьогодні отримати з них комфортне для перегляду зображення? Слід зазначити, що технологічно найбільш правильним є ручний або як його ще називають «оптичний» спосіб друку світлин фотозбільшувачем. У радянські часи він був масовим але сьогодні є об’єктом використання арт-ринку і самих відданих ентузіастів. Ціна відповідна: за саме ручний ч/б друк фотографії розміром 10х15 см доведеться заплатити 180 грн. Для порівняння кольорове фото такого самого розміру надруковане машинним способом буде коштувати 10 грн.

Однак прийнятне вирішення проблеми є. Значно менше по ціні але не по якості вийде оцифрувати плівки. Тобто це своєрідний гібридний спосіб — аналогове переводимо в цифрове і таким або лишаємо або знову робимо аналоговим шляхом машинного друку. Оцифровка головно проводиться спеціальними сканерами. Ціна в залежності від розміру і якості отриманого зображення коливається від 100 до 600 грн за плівку. За якісного сканування з кадру розміром 24х36 мм реально отримати цифровий файл, який можна роздрукувати розміром близько 30х40 см, тобто разів у 10 більший.  

Ще одним способом зберегти фотонегативи є передача до музею. Так, людина перестає бути їх власником але шансів на збереження стає більше.  А берегти потрібно. Неодноразово музейники запитуючи потенційних жертводавців про фотонегативи отримували невтішні відповіді. На жаль, часто виявлялося, що плівки викинули чи спалили, а, значить, інформація на них зникла назавжди.

Хоча бували і добрі випадки. Якось директор Музею історії Острозької академії Анастасія Хеленюк шукала матеріали пов’язані з існуванням цього навчального закладу. Вона дізналася, що колекцією відповідних фотоплівок і світлин володіє подружжя Олександра і Антоніни Шевчуків з м. Нетішин. На прохання музею вони благородно передали до нього десятки фотоплівок, що в сумі склали більше 3 тис. кадрів. Їх всі оцифрували, чимала кількість неодноразово демонструвалася музеєм у соцмережах і на виставках. Власне можна буде їх побачити і на виставці анонсованій на початку статті. Так історія з негативами отримала саме позитивне продовження.

Віталій Бондарчук – докторант НаУОА, головний зберігач фондів Музею історії НаУОА