25 років тому обірвалось життя історика, освітнього і громадського діяча, патріота нашого міста, великого мрійника та ідейного натхненника відродження Острозької академії Петра Зотовича Андрухова. Він мріяв, аби про наше місто знали якомога більше, зокрема і самі його мешканці. Збирав легенди про Острог, писав статті, навчав молодь, гуртував навколо себе однодумців у товаристві “Спадщина”. Завдяки активній роботі товариства зростала історична та соціокультурна значимість Острога в Україні. У 1994 році це уможливило відновлення у місті закладу вищої освіти під назвою Острозький вищий колегіум.
На першій інавгурації студентів відродженої Острозької академії, Петра Зотовича обрали її почесним професором. За його ж ініціативи в академії розпочав свою діяльність музей. На превеликий жаль, подальший розквіт академії та Острога Петро Зотович вже не застав. Однак його ідеї та мрії живі, і втілюються у дійсність його однодумцями, колегами, учнями.
Нижче публікуємо некролог, написаний Миколою Ковальським – другом і соратником Петра Андрухова
Пішов із життя Петро Андрухов, острожанин, волиняк, член і один із засновників острозького Осередку Українського Історичного Товариства, керівник наукового Центру вивчення спадщини Острозької Академії, почесний професор цієї ж Академії, засновник та перший голова Острозького науково-краєзнавчого Товариства «Спадщина» ім. кн. Острозьких (1989-1996); ветеран Другої Світової війни, кавалер шести орденів та медалів, зокрема, «За відвагу», «За бойові заслуги», «Відмінник народної освіти» України; лауреат рівненської обласної премії «За відродження Волині». Петро Андрухов був справжнім патріотом України, національно свідомою людиною, освітянин за покликанням, глибокий знавець історії місцевого краю, як і взагалі історії України.
Із старовинним українським містом Острогом пов’язане було все життя Петра Андрухова. Тут він народився 5-го липня 1924 року у сім’ї службовців. Його батька Зот Андрухов був старшиною армії УНР, осів на теренах Волині після невдалих визвольних змагань 1918-1921 років. Він, як і потім його син Петро, був відомий своїми проґресивними поглядами, людиною відданою українській справі. У довоєнні роки Петро спочатку навчався тут же в Острозі в базовій вселюдній («повшехній») школі при учительській семінарії, де тепер розміщені авдиторії відновленої за великими турботами А. Андрухова Острозької Академії, а після цього в Острозькій гімназії.
Із серпня 1949 по серпень 1982 років (за винятком 1965 до весни 1968 року, коли він був директором Острозького краєзнавчого музею) П. Андрухов працював на ниві освіти в школах Острожчини та Острога (СШ № 1 і 2). За той час він закінчив екстерном у 1950 р. Острозьке педучилище (символічно, що саме тут тепер Острозька академія), потім вступив на історико-філологічний факультет Львівського педагогічного інституту в 1952 році, який закінчив без відриву від виробництва (заочно) у 1957 р.; йому було присвоєно звання вчителя історії середньої школи.
До цього часу колишні учні Петра Андрухова пам’ятають свого учителя як вмілого і талановитого педагога. Завдяки його лекціям та неформальним екскурсіям, по історичних місцях Острога, їм прищеплювано полум’яну любов до нашого краю, України, взагалі, до справжньої історії, минулого… Про це і колись і тепер часто згадують вже старші люди, колишні його учні із шкіл району і міста. Для Андрухова було притаманним не лише прекрасне знання історії, але і вміння блискуче, дохідливо і переконливо переносити своїх слухачів в історичне минуле, передавати свої багатющі відомості в галузі минувшини своїм слухачам і співрозмовникам. То був справді талановитий популяризатор історичних знань і, одночасно, вмілий організатор і праґматик, людина надзвичайно приступна в розмовах і прихильна до всього проґресивного в суспільстві. До останніх днів свого життя він популяризував історію старовинного Острога як керівник Центру дослідження спадщини Острозької Академії.
Безперечно новий і найбільш плідний період його діяльності як громадянина і організатора краєзнавчої роботи не лише в Острозі і Острожчині, але і на теренах України, розпочався з кінця 80-их років аж до його передчасної кончини у серпні 1996 року.
Микола Ковальський
Острозька академія
Острог, Україна
Український історик. 1997. Ч. 1-4 (132-135). С. 328-329